Правова позиція : Визнання укладеним у запропонованій редакції договору найму житлового приміщення в гуртожитку, як ефективний спосіб захисту прав власника гуртожитку на мирне володіння майном

Позовна вимога про визнання укладеним у запропонованій редакції договору найму житлового приміщення в гуртожитку між власником такого приміщення та особою, яка в ньому проживає, проте незаконно ухиляється від укладення такого договору, чим порушує право власника на мирне володіння майном, не суперечить способам захисту, визначеним пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України. При цьому такий договір повинен відповідати вимогам Примірного положення про користування гуртожитками, Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» та ЦК України стосовно його істотних умов

Історія справи

Постанова ВССУ від 10.12.2025 року у справі №726/1063/23
Постанова ВССУ від 28.02.2024 року у справі №726/1063/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 лютого 2024 року

м. Київ

справа № 726/1063/23

провадження № 61-17636св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Ситнік О. М.

суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

розглянув у порядку письмового позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Садгірського районного суду міста Чернівці від 20 липня 2023 року у складі судді Проскурняка І. Г.та постанову Чернівецького апеляційного суду від 08 листопада 2023 року у складі суддів Кулянди М. І.,Одинака О. О., Литвинюк І. М.,

за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання укладеним договору найму житлових приміщень у гуртожитку в запропонованій позивачкою редакції та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання укладеним договору найму житлових приміщень у гуртожитку в запропонованій позивачкою редакції.

Посилалась на те, що на підставі рішень Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 20 жовтня 2004 року та від 03 лютого 2006 року у справі № 2-596/06, які набрали законної сили, за нею зареєстровано право власності на виділене в натурі нерухоме майно - частину приміщень за адресою: АДРЕСА_1 . Зокрема, їй належать приміщення загальною площею 1 494,1 кв. м, об`єднані в блок № 2, в тому числі: квартира 1-2, кімнати: 104 «а», 104 «б», 105 «а», 105 «б», 210, 106 «а, б», 107 «а, б», 206 «а, б», 207 «а, б», 208 «а, б», 209 «а», 209 «б», 211 «а, б», 306 «а», 306 «б», 307 «а, б», 308 «а, б», 309 «а, б», 310, 311 «а, б», 406 «а, б», 407 «а», 407 «б», 408 «а, б», 409 «а, б», 410, 411 «а, б», 506 «а, б», 507 «а, б», 508 «а, б», 509 «а», 509 «б», 511 «а», 511 «б».

Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 02 грудня 2021 року у справі № 726/876/21, яке має преюдиційне значення для розгляду цієї справи, встановлено, що будинок на АДРЕСА_1 має статус гуртожитку.

Відповідачка працювала каштелянткою Житлово-комунального господарства (далі - ЖКГ) Відкритого акціонерного товариства (далі - ВАТ) «Чернівецький цукровий завод». На період роботи на підприємстві їй було видано ордери № 138 та № 144 від 04 серпня 2003 року на вселення в кімнати № 105 «б», № 210. У зазначених ордерах містилося особисте зобов`язання відповідачки після припинення трудових відносин з ВАТ «Чернівецький цукровий завод» звільнити площу в гуртожитку протягом 10 діб. Наказом від 03 листопада 2003 року № 28-К відповідачку звільнено з роботи у ВАТ «Чернівецький цукровий завод» у зв`язку з скороченням штату з 03 листопада 2003 року.

Відповідно до довідки від 02 червня 2005 року № 49 ОСОБА_2 з повнолітніми дітьми ОСОБА_3 , 1992 року народження, та ОСОБА_4 , 1999 року народження, проживає у приміщенні житловою площею 30,00 кв. м, яке складається з двох кімнат.

Кімнати АДРЕСА_2 , які займає відповідачка з дітьми, перебувають у її (позивачки) власності, тому 27 грудня 2022 року вона направила на адресу відповідачки пропозицію укласти договір найму житлових приміщень у гуртожитку, до якої додала два примірники договору від 02 січня 2023 року та інші докази, перелічені в додатку до пропозиції. Відповідачка на пропозицію не відреагувала, оформлений примірник договору на її адресу не повернула, оплату за користування квартирою в гуртожитку не здійснює.

Враховуючи те, що ОСОБА_2 безоплатно користується її власністю протягом двадцяти років та незаконно відмовляється від договірного оформлення відносин користування житлом, ОСОБА_1 просила суд визнати укладеним договір найму житлових приміщень у гуртожитку від 02 січня 2023 року між нею та ОСОБА_2 у запропонованій позивачкою редакції.

Короткий зміст судових рішень

20 липня 2023 року рішенням Садгірського районного суду міста Чернівці в задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції керувався тим, що позивачка не надала суду підтвердження про отримання ОСОБА_2 пропозиції щодоукладення договору та не пред`явила суду докази її відповіді про прийняття договору.

08 листопада 2023 року постановою Чернівецького апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Змінено рішення Садгірського районного суду міста Чернівці від 20 липня 2023 року, викладено його мотивувальну частину в редакції постанови. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що предмет договору, плата за користування, порядок користування найнятим майном є істотними умовами договору найму житла. Між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не досягнуто згоди щодо істотних умов договору найму житлових приміщень у гуртожитку. Про відсутність згоди на укладення договору найму житлових приміщень у гуртожитку в запропонованій ОСОБА_1 редакції відповідачка зазначала у судах першої та апеляційної інстанції.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_1 не надано суду належних та допустимих доказів про досягнення згоди з усіх істотних умов договору найму житлових приміщень у гуртожитку у запропонованій позивачкою редакції. Визнання договору укладеним за рішенням суду можливе тільки у випадку, якщо відповідач зобов`язаний укласти такий договір відповідно до нормативного акта обов`язкової дії. Разом із тим нормативний акт, який би передбачав обов`язкове укладення договору найму житла, відсутній.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

07 грудня 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Садгірського районного суду міста Чернівці від 20 липня 2023 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 08 листопада 2023 року, просить їх скасувати та задовольнити її позов.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судовими рішеннями, які мають преюдиційне значення, у справах № 726/1896/22 та № 726/876/21 встановлено, що будинок на АДРЕСА_1 має статус гуртожитку. Примірним положенням про користування гуртожитками, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня 2018 року № 498 (далі - Положення про гуртожитки), передбачено, що користування жилою площею у гуртожитку здійснюється за договором найму жилого приміщення та є оплатним. Положення про гуртожитки є нормативно-правовим актом, який передбачає обов`язкове укладення договору найму житла. ОСОБА_2 безоплатно користується її власністю протягом двадцяти років та незаконно відмовляється від договірного оформлення відносин користування житлом. Суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 404/6748/15-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, від 28 березня 2023 року у справі № 440/6443/21, від 02 червня 2021 року у справі № 910/6139/20.

Суди не вказали норму права, на підставі якої відповідачка має право безоплатно та без правових підстав користуватися її власністю, не врахували правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19, позбавили її права мирно володіти майном.

Суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18,05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, про те, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 915/802/18, від 16 січня 2020 року у справі № 905/514/19, від 30 вересня 2021 року у справі № 906/1205/20, від 10 травня 2023 року у справі № 755/17944/18.

Позиція відповідачки

У відзиві на касаційну скаргу відповідачка зазначає, що позивачка є власником нежитлового приміщення, а не гуртожитку, тому не може пропонувати укласти договір найму житлового приміщення. Вона вселилася до гуртожитку на підставі ордерів у серпні 2003 року до затвердження Положення про гуртожитки та прийняття Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), тому ці нормативні акти не підлягають застосуванню. ОСОБА_1 не надала доказів, що вона як власник позбавлена можливості розпорядження й користування своїм майном.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 03 березня 2009 року та Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно підтверджується, що ОСОБА_1 згідно з рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 20 жовтня 2004 року є власником нерухомого майна - приміщень за адресою: АДРЕСА_1 . Зокрема, їй належать приміщення загальною площею 1 494,1 кв. м, об`єднані в блок № 2, в тому числі: квартира 1-2, кімнати: 104 «а», 104 «б», 105 «а», 105 «б», 210, 106 «а, б», 107 «а, б», 206 «а, б», 207 «а, б», 208 «а, б», 209 «а», 209 «б», 211 «а, б», 306 «а», 306 «б», 307 «а, б», 308 «а, б», 309 «а, б», 310, 311 «а, б», 406 «а, б», 407 «а», 407 «б», 408 «а, б», 409 «а, б», 410, 411 «а, б», 506 «а, б», 507 «а, б», 508 «а, б», 509 «а», 509 «б», 511 «а», 511 «б».

ОСОБА_2 має ордери № 138 та № 144 на право заняття житлової площі в гуртожитку на АДРЕСА_1 , видані ВАТ «Чернівецький цукровий завод» (а. с. 25), постійно проживає та має зареєстроване місце проживання за вказаною адресою у кімнатах АДРЕСА_2 , з нею проживають та зареєстровані діти ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (а. с. 26).

У справі № 726/876/21 Чернівецька міська рада звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_5 , ОСОБА_1 . про зобов`язання передати гуртожиток на АДРЕСА_1 у комунальну власність на безкомпенсаційній основі.

Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 02 грудня 2021 року у задоволенні позову Чернівецької міської ради відмовлено, встановлено, зокрема, що ОСОБА_5 та ОСОБА_1 є власниками нерухомого майна на АДРЕСА_1 загальною площею 2 924, 6 кв. м.Рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 29 вересня 1978 року № 586/19 вказане нерухоме майно прийнято в експлуатацію як п`ятиповерховий гуртожиток на 2020 місць. Рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 21червня 1988 року №164/6 кімнати на другому, третьому, четвертому поверхах закріплено як гуртожиток для проживання малих сімей.Відповідно до наказу регіонального відділення Фонду державного майна України по Чернівецькій області від 07березня 1997 року №157-АТ вказаний гуртожиток у процесі приватизації був переданий до статутного фонду ВАТ «Чернівецький цукровий завод» як гуртожиток на АДРЕСА_1.

ОСОБА_1 зверталася з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за користування житлом у справі № 726/1896/22, у задоволенні якого постановою Чернівецького апеляційного суду від 27 квітня 2023 року відмовлено у зв`язку з тим, що між сторонами не укладений договір оренди житлових приміщень (кімнат № 105 «б», № 210), який би встановлював плату за користування вказаними приміщеннями.

Також ОСОБА_1 зверталася до ОСОБА_2 з позовом про стягнення безпідставно збережених коштів, орендної плати у справі № 726/1154/23, у задоволенні якого їй також відмовлено постановою Чернівецького апеляційного суду від 07 вересня 2023 року з тих підстав, що плата за користування жилим приміщенням у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін, якої між сторонами не укладено.

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження у справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу у визначені цією статтею способи.

У частині другій статті 16 ЦК України встановлені способи захисту цивільних прав та інтересів судом, до яких, зокрема, належить і визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).

Зазначений у частині другій статті 16 ЦК України перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина 1 статті 626 ЦК України).

Згідно зі статтею 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Частиною першою статті 640 ЦК України передбачено, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

Пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття (частина перша статті 641 ЦК України).

Відповідно до статті 642 ЦК України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною.

Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

Особа, яка прийняла пропозицію, може відкликати свою відповідь про її прийняття, повідомивши про це особу, яка зробила пропозицію укласти договір, до моменту або в момент одержання нею відповіді про прийняття пропозиції.

Згідно із статтею 14 ЦК України цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї.

Статтею 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1).

Принцип свободи договору відповідно до статей 6 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Проте у разі невизнання стороною договору, укладення якого є обов`язком в силу вимог закону, права іншої сторони на укладення такого договору підлягають захисту судом на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України шляхом визнання договору укладеним на умовах, передбачених нормативним актом обов`язкової дії.

Примусовий порядок укладення договору за рішенням суду регулюється статтею 649 ЦК України.

Розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування та в інших випадках, встановлених законом, вирішуються судом (частина перша статті 649 ЦК України).

Переддоговірний спір може полягати у розбіжностях між сторонами щодо змісту (спір про врегулювання розбіжностей) або виникати у разі відмови чи ухиленні від його укладення (спір про спонукання укласти договір).

У переддоговірному спорі, який виник щодо договору, укладення якого є обов`язковим у силу закону, фактично судовим рішенням утверджуються права та обов`язки для сторін цього договору, зміст яких є обов`язковим на підставі вимог закону.

У постановах Верховного Суду від 16 січня 2020 року у справі № 905/514/19, від 30 вересня 2021 року у справі № 906/1205/20, на які посилається заявниця у касаційній скарзі, зазначено, що переддоговірним є спір, який виникає у разі, якщо сторона ухиляється або відмовляється від укладення договору в цілому або не погоджує окремі його умови. При цьому передати переддоговірний спір на вирішення суду можливо лише тоді, коли хоча б одна із сторін є зобов`язаною його укласти через пряму вказівку закону, або на підставі обов`язкового для виконання акта планування. В інших випадках спір про укладення договору чи з умов договору може бути розглянутий судом тільки за взаємною згодою сторін або якщо сторони зв`язані зобов`язанням укласти договір на підставі існуючого між ними попереднього договору. У разі вирішення судом переддоговірного спору з дотриманням вказаних вимог днем укладення договору вважається день набрання чинності відповідним рішенням суду, враховуючи, що в такому випадку договірне зобов`язання між сторонами виникає саме на підставі судового рішення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Постанови Верховного Суду від 16 січня 2020 року у справі № 905/514/19, від 30 вересня 2021 року у справі № 906/1205/20 ухвалені у подібних до цієї справи правовідносинах, тому є застосовними до вирішення спору й не враховані судами попередніх інстанції.

У справі виник спір про спонукання укласти договір найму житлових приміщень угуртожиткувідповідно до Положення про гуртожитки та статей 810 811-813 ЦК України.

Безпідставними є доводи у відзиві відповідачки про те, що вказані норми не регулюють спірні правовідносини, адже пропозицію укласти договір найму житлових приміщень у гуртожитку позивачка направила 27 грудня 2022 року, із позовом звернулася у травні 2023 року, тобто за дії Положення про гуртожитки та статей 810 811-813 ЦК України.

Стосовно заперечень відповідачки щодо статусу будинку на АДРЕСА_1 як гуртожитку необхідно зазначити таке.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Верховний Суд зазначає, що преюдиціальне значення у справі надається саме обставинам, установленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють лише обставини, які належали до предмета доказування у відповідній справі, безпосередньо досліджувались і встановлювались у ній судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

У пункті 7.10 постанови від 01 вересня 2020 року у справі № 907/29/19 (провадження № 12-17гс20) Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов`язується виникнення юридичних наслідків.

У справі № 726/876/21 Чернівецька міська рада звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_5 , ОСОБА_1 про зобов`язання передати гуртожиток на АДРЕСА_1 у комунальну власність на безкомпенсаційній основі.

Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 02 грудня 2021 року у задоволенні позову Чернівецької міської ради відмовлено, встановлено, зокрема, що ОСОБА_5 та ОСОБА_1 є власниками нерухомого майна на АДРЕСА_1 загальною площею 2 924, 6 кв. м.Рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 29 вересня 1978 року № 586/19 вказане нерухоме майно прийнято в експлуатацію як п`ятиповерховий гуртожиток на 2020 місць. Рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 21червня 1988 року №164/6 кімнати на другому, третьому, четвертому поверхах закріплено як гуртожиток для проживання малих сімей.Відповідно до наказу регіонального відділення Фонду державного майна України по Чернівецькій області від 07березня 1997 року №157-АТ вказаний гуртожиток упроцесі приватизації був переданий до статутного фонду ВАТ «Чернівецький цукровий завод» як гуртожиток на АДРЕСА_1.

Отже, судовим рішенням у справі № 726/876/21 встановлено, що будинок на АДРЕСА_1 є гуртожитком, тому такі обставини не підлягають доказуванню повторно на підставі частини четвертої статті 82 ЦПК України.

У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (а. с. 9 - зворот, 10) також відсутні посилання на те, що ОСОБА_1 є власником саме нежитлових приміщень на АДРЕСА_1 .

Таким чином, обставини про те, що будинок на АДРЕСА_1 є гуртожитком, встановлені.

Відповідно до пунктів 7, 11 Положення про гуртожитки користування жилою площею здійснюється: у гуртожитках державної та комунальної форми власності - виключно за договором найму жилого приміщення, укладеним на підставі ордера;у гуртожитках, що були включені до статутних капіталів господарських товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації, - за договором найму жилого приміщення, укладеним на підставі ордера, або на підставі договору оренди житла.

Наймачі, які користуються жилою площею в гуртожитку, зобов`язані своєчасно сплачувати за проживання в гуртожитку у строки, встановлені договором або законом.

Згідно з пунктом 15 Положення про гуртожитки особи, які проживають у гуртожитку на умовах договору найму (оренди), вносять плату за таке проживання відповідно до умов договору. Плата за проживання у гуртожитку включає: витрати на оплату житлово-комунальних послуг (послуги з управління гуртожитком, послуги з постачання теплової енергії, гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, постачання та розподілу природного газу, електричної енергії, послуги з поводження з побутовими відходами); інші витрати, необхідні для забезпечення створення належних умов для проживання (утримання майна гуртожитку, зазначеного в абзаці першому пункту 14 цього Положення) та організації побуту (заміна, прання, дезінфекція постільних речей тощо у разі їх видачі).

Відповідно до пункту 14 частини першої статті 1-1 ЗаконуУкраїни від 04 вересня 2008 року № 500-VI «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» (далі - Закон про забезпечення прав мешканців гуртожитків) проживання у гуртожитку на правових підставах - це проживання у гуртожитку (використання жилої площі в гуртожитку як житла) відповідно до цього Закону, а саме у гуртожитках колишніх державних і комунальних підприємств та організацій, що були включені до статутних капіталів господарських товариств, створених у процесі масової приватизації та корпоратизації: до включення таких гуртожитків до статутних капіталів зазначених товариств та після передачі таких гуртожитків у комунальну власність відповідно до цього Закону - виключно за договором найму жилого приміщення, укладеним на підставі спеціального ордера, виданого згідно із статтею 129 Житлового кодексу Української РСР; після включення таких гуртожитків до статутних капіталів зазначених товариств до передачі таких гуртожитків у комунальну власність відповідно до цього Закону -за договором найму жилого приміщення, укладеним на підставі спеціального ордера, виданого згідно із статтею 129 Житлового кодексу Української РСР, або на підставі договору оренди житла, укладеного згідно із статтями 810 811-813 ЦК України на вимогу власника гуртожитку (його представників), за умови, що мешканець гуртожитку або його сім`я були вселені у гуртожиток на підставі спеціального ордера та проживали у гуртожитку за договором найму жилого приміщення.

У постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 404/6748/15-ц (провадження № 17486св18), на яку посилається заявниця у касаційній скарзі та яку не врахували суди попередніх інстанцій, зазначено, що правовідносини, які виникають між мешканцем гуртожитку і його власником (володільцем), є договірними і належать до правовідносин з договору найму жилого приміщення у поєднанні з договором про надання послуг з обслуговування приміщення та його утримання (комунальних послуг).Громадяни, які проживають у гуртожитку, зобов`язані своєчасно вносити плату за користування жилою площею і за комунальні послуги.

Згідно із частиною першою статті 810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату.

Предметом договору найму житла можуть бути помешкання, зокрема квартира або її частина, житловий будинок або його частина (частина 1 статті 812 ЦК України).

Згідно із частиною третьою статті 815 ЦК України наймач зобов`язаний своєчасно вносити плату за найм житла. Наймач зобов`язаний самостійно вносити плату за комунальні послуги, якщо інше не встановлено договором найму.

Розмір плати за найм житла встановлюється у договорі найму житла (частина перша статті 820 ЦК України).

Глава 59 «Найм (оренда) житла» підрозділу 1 розділу ІІІ ЦК України містить й інші істотні умови договору найму житла, а саме права та обов`язки наймача житла, строк договору, підстави його розірвання, тощо.

Отже, Положення про гуртожитки, Закон про забезпечення прав мешканців гуртожитків та ЦК України зобов`язують користувачів житла у гуртожитку укласти договір найму із власником жилого приміщення та вносити плату за користування жилою площею й за комунальні послуги.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 (провадження № 14-86цс22), на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, зазначено, що укожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень, тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17(провадження № 12-95гс20), на яку також посилається заявниця у касаційній скарзі, зазначено, що у процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, під час вирішення спору суд у межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки тощо) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення процесуального закону така функціональність суду має імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу «jura novit curia».

У справах щодо укладення договорів необхідним є з`ясування їх правової природи та чітке встановлення приписів закону, який регламентує укладення такого правочину.

Суд вправі задовольнити позов про спонукання укласти договір лише в разі, якщо встановить, що існує правовідношення, в силу якого сторони зобов`язані укласти договір, але одна із сторін ухилилася від цього. При цьому у справі має бути доведено наявність відповідного правовідношення, а саме прямого законодавчого обов`язку відповідача щодо укладення договору (пункт 6.2.2 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 26 жовтня 2018 року у справі № 910/15590/17).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У справі, що розглядається, виник переддоговірний спір, водночас, суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 26 жовтня 2018 року у справі № 910/15590/17, висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18, від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, не встановили та не дослідили підстави виникнення вказаного спору, не застосували відповідну норму права, яка його вирішує.

ОСОБА_1 як власник кімнат АДРЕСА_3 , які займає відповідачка з дітьми, просила суд визнати укладеним договір найму житлових приміщень у гуртожитку між нею та ОСОБА_2 у запропонованій позивачкою редакції, яка містить, зокрема, плату за користування житлом, її структуру та строки внесення.

Суди попередніх інстанцій не перевірили відповідність запропонованого позивачкою проєкту договору найму житлових приміщень у гуртожитку вимогам Положення про гуртожитки, Закону про забезпечення прав мешканців гуртожитків та ЦК України стосовно істотних умов такого договору, всупереч наведеним нормативно-правовим актам виснували про безпідставність заявлених позовних вимог (хоч і з різних підстав), залишивши без уваги ті обставини, що ОСОБА_2 безоплатно користується майном позивачки.

ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначає, що суди не вказали норму права, на підставі якої відповідачка має право безоплатно та без правових підстав користуватися її власністю, не врахували правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19 (провадження № 14-56цс22), позбавили її права мирно володіти майном.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19 (провадження № 14-56цс22) йдеться, зокрема, про те, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним.

Верховний Суд зазначає, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свободи від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі - Конвенція, Перший протокол), відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

Розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

У справі, яка переглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені обставини та застосовані судами правові норми, вбачається невідповідність заходу втручання держави в право власності ОСОБА_1 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Право власності ОСОБА_1 на кімнати АДРЕСА_3 обтяжене проживанням у них відповідачки з дітьми на підставі ордера, виданого колишнім роботодавцем. Проте у задоволенні гарантованого позивачці Положенням про гуртожитки, Законом про забезпечення прав мешканців гуртожитків та ЦК України права на отримання від відповідачки плати за користування жилою площею й за комунальні послуги суди у цій справі відмовили.

Під час розгляду справи суди залишили без уваги, що ОСОБА_1 зверталася з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за користування житлом у справі № 726/1896/22, у задоволенні якого постановою Чернівецького апеляційного суду від 27 квітня 2023 року відмовлено у зв`язку з тим, що між сторонами не укладений договір оренди жилих приміщень (кімнат № 105 «б», № 210), який би встановлював плату за користування вказаними приміщеннями.

Також ОСОБА_1 зверталася до ОСОБА_2 з позовом про стягнення безпідставно збережених коштів, орендної плати у справі № 726/1154/23, у задоволенні якого їй також відмовлено постановою Чернівецького апеляційного суду від 07 вересня 2023 року з тих підстав, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін, якої між сторонами не укладено.

У наведених судових справах, як і в цій справі, ОСОБА_1 захищає свої права власника на мирне володіння своїм майном, що порушені внаслідок безоплатного користування ОСОБА_2 житловими приміщеннями, які належать позивачці; просить визнати укладеним договір найму житлових приміщень між нею та ОСОБА_2 у запропонованій позивачкою редакції.

У постанові Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 910/6139/20, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, визначено, що вимогу позивача про зобов`язання укласти договір у певній редакції у випадках, які допускають вирішення таких спорів судом, слід тлумачити як вимогу про визнання укладеним такого договору в судовому порядку у запропонованій позивачем редакції, що не суперечить способам захисту, визначеним пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України.За наслідками розгляду такої вимоги у резолютивній частині свого рішення суд має зробити висновки про визнання укладеним договору у запропонованій позивачем редакції, виклавши текст редакції договору, яка за висновками суду відповідає вимогам законодавства та визнається судом укладеною, чи висновки про відмову у визнанні укладеним договору у запропонованій позивачем редакції.

Аналогічні висновки про те, що визнання укладеним (переукладеним) договору в судовому порядку у запропонованій позивачем редакції не суперечить способам захисту, визначеним пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, викладено в численній сталій та єдиній практиці Верховного Суду, зокрема: Великої Палати Верховного Суду (постанови від 29 вересня 2020 рокуу справі № 378/596/16-ц

(провадження № 14-545цс19), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19

(провадження № 14-166цс20)); Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду (постанови від 02 червня 2021 року у справі № 910/6139/20, від 25 травня 2021 року у справі № 910/6138/20, від 18 січня 2022 року у справі № 902/1209/20, від 06 лютого 2024 року у справі № 914/768/23, від 07 лютого 2024 року у cправі № 906/1241/22, від 08 лютого 2024 року у cправі № 910/3524/23 та інші); Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду (постанови від 25 травня 2018 року у справі № 61/341, від 18 вересня 2020 року у справі № 916/1423/18, від 26 жовтня 2018 року у справі № 910/15590/17); Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду (постанови від 23 листопада 2023 року у справі № 685/547/23 (провадження № 61-13246св23), від 28 липня 2021 року у справі № 127/4954/19 (провадження № 61-20529св19), від 25 січня 2023 року у справі № 303/1430/18 (провадження № 61-2451св22), від 23 листопада 2022 року у справі № 761/8565/20 (провадження № 61-6942св21) та інші).

Відповідно до частини дев`ятої статті 265 ЦПК України у спорі, що виник при укладенні або зміні договору, в резолютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір - умови, на яких сторони зобов`язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проєкт договору.

Суди не надали правової оцінки тим обставинам, що ОСОБА_1 направила ОСОБА_2 пропозицію укласти договір найму житлових приміщень в гуртожитку з 02 січня 2023 року, яку відповідачка отримала 27 грудня 2022 року (а. с. 33-36).

Суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18,від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, постановах Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 404/6748/15-ц, від 02 червня 2021 року у справі № 910/6139/20, від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19, від 16 січня 2020 року у справі № 905/514/19, від 30 вересня 2021 року у справі № 906/1205/20,сталу практику Верховного Суду щодо вирішення спору у подібних правовідносинах, не перевірили відповідність запропонованого позивачкою проєкту договору найму житлових приміщень у гуртожитку вимогам Положення про гуртожитки, Закону про забезпечення прав мешканців гуртожитків та ЦК України стосовно істотних умов такого договору та порушили її право на мирне володіння майном.

Стосовно посилань заявниці на висновки у постановах Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 915/802/18, від 10 травня 2023 року у справі № 755/17944/18, від 23 січня2019 року у справі № 355/385/17 та від 28 березня 2023 року у справі № 440/6443/21необхідно зазначити таке.

У постанові від 19 червня 2019 року у справі № 915/802/18 Верховний Суд керувався тим, що умови договору оренди та приписи чинного законодавства України не містять норм, які б покладали на відповідача обов`язок укладення з позивачем договору про відшкодування орендарем державного нерухомого майна сум сплаченого балансоутримувачем податку на нерухоме майно.

Правовідносини у справі № 915/802/18виникли з відмінних від цієї справи підстав, відповідно до них суд встановив фактичні обставини спору та застосував відповідні норми матеріального права, що свідчить про відсутність ознаки подібності наведеної справи із цією, що переглядається.

У постанові Верховного Суду від 10 травня 2023 року у справі № 755/17944/18 предметом позову є визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зобов`язання приватного нотаріуса внести запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про скасування державної реєстрації речових прав на зазначену квартиру.

У постанові Верховного Суду від 23 січня2019 року у справі № 355/385/17 предметом позову є зобов`язання вчинити певні дії, стягнення страхового відшкодування та компенсації моральної шкоди.

У постанові Верховного Суду від 28 березня 2023 року у справі № 440/6443/21 предметом позову є визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо нерозгляду відповідно до вимог закону заяви позивача про погодження меж земельної ділянки; зобов`язання відповідача розглянути заяву про погодження меж земельної ділянки.

У зазначених справах, на які посилається заявниця, порівняно зі справою, яка переглядається, різні предмети, підстави позову та, відповідно, встановлено інші фактичні обставини й наявне відмінне матеріально-правове регулювання спору, отже, правовідносини не є подібними.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Суди попередніх інстанцій розглянули справу без урахування висновків у постановах Великої Палати Верховного Суду від20 червня 2023 року у справі № 633/408/18, від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, постановах Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 404/6748/15-ц, від 02 червня 2021 року у справі № 910/6139/20, від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19, від 16 січня 2020 року у справі № 905/514/19, від 30 вересня 2021 року у справі № 906/1205/20,без належної перевірки обставин справи та з неправильним застосуванням Положення про гуртожитки, Закону про забезпечення прав мешканців гуртожитків та Глави 59 «Найм (оренда) житла» підрозділу 1 розділу ІІІ ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд касаційну скаргу задовольняє частково, скасовує оскаржувані судові рішення з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Садгірського районного суду міста Чернівці від 20 липня 2023 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 08 листопада 2023 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. СитнікСудді:А. І. Грушицький В. М. Ігнатенко І. В. Литвиненко Є. В. Петров